Школярем я відвіз котяче сімейство в чуже село. Відтоді не беру додому тварин. Про те, як дитячі травми діють на нас у дорослому віці.
У шкільні роки я на вулиці знайшов кошеня. Це була дівчинка. Я був у захваті від неї і вмовив батьків залишити її в нас удома.
Вона спала у нас в коморі у спеціальній коробці й мирно гуляла по квартирі вдень. Особливих проблем з нею не було, тільки радість та котяче тепло.
Йшов час, і кошеня перетворилося на кішку. Вона була повністю домашньою, але коли настав її час, то вона почала зістрибувати з вікна та гуляти у садочку біля вікон. Ми жили тоді на першому поверсі.
Незабаром у неї намалювалися «залицяльники», і у нас з’явилися перші 2-є кошенят. Ми дали оголошення та змогли їх відносно швидко прилаштувати у хороші руки.
Через деякий час ситуація повторилася, але кошенят з’явилося вже більше. Батьки сказали, що ми не можемо вдома тримати так багато тварин, і треба щось вирішувати.
Топити кошенят — це якесь (досі незрозуміле мені) звірство, тож навіть школярем такий варіант я не розглядав.
Порадившись з батьками, ми вирішили відвезти все котяче сімейство до села. Ця честь випала мені, оскільки спочатку я й приніс нашу кішку до хати.
Пам’ятаю, як їхав автобусом із сумкою, яка постійно ворушилася й нявкала. Село Чернянка було від нас за 18 км, що ускладнювало кішці потенційний шлях додому. Ми знали історії, що тварини часто повертаються, якщо їх відвезли недостатньо далеко.
Там же в автобусі я розмовляв з якимсь хлопчиком, який сказав, що його сестра в захваті від котів і може їх забрати. Я дізнався адресу й, зійшовши з автобуса, знайшов потрібний будинок у цьому селі. Запропонував залишити всю «банду» у них вдома. Вона радісно погодилася, хоча сказала, що не знає, як цю ідею сприйме мама, коли повернеться додому.
Я залишив їй якісь гроші та пішов. Коли їхав автобусом назад, то в мене стояли сльози в очах.
Я вже на той момент неодноразово читав у «Маленькому принці» слова про те, що ми відповідаємо за тих, кого приручили. І хоч є ймовірність, що життя нашої котячої родини в селі склалося непогано, я відчував себе зрадником і більше ніколи не брав собі додому жодних тварин.
Ця історія спала мені на згадку в контексті розмови з Настею про те, чому я не хочу купувати собаку нам додому.
Цікаво, як наші дитячі травми непомітно діють на нас і у дорослому віці.
А у вас були якісь подібні історії? У дитинстві у вас були домашні тварини?
Хочете розібратися глибше?
Читати корисно, але життя змінює не читання, а конкретні кроки. За 50 хвилин розмови зазвичай стає зрозуміло, які саме кроки ваші.
Записатися на консультацію
