Синдром рятувальника руйнує близькість: щойно ми втручаємося в чужі кордони, людина починає чинити опір. Про допомогу, про яку не просили.
Часто, коли спілкуюся з людьми на консультаціях, бачу, що в них є стійке бажання бути в ролі рятувальника. Допомагати людям, які про це не просили і кому дуже часто це навіть не потрібно.
У сім’ї хтось один (зважаючи, звісно, на найкращі спонукання) намагається «допомогти» іншій людині і зробити так, як «правильно».
Або дружина намагається відмовити чоловіка від нового ризикованого проєкту. Або чоловік намагається обмежити свободу волі дружини і забороняє їй займатися улюбленою справою з почуття «турботи».
Варіації різні, а результат завжди один і той самий. Щойно людина відчуває, що ми втручаємося в її особисті кордони, то вона починає цьому чинити опір. Як наслідок, емоційний зв’язок обривається і людина поруч із нами починає задихатися від нашого задушливого контролю.
З моєї точки зору, наймудріше, що можна робити, це займатися собою і своїм життям. Не лізти з непроханими порадами до інших людей, навіть якщо це наші рідні та близькі. Навіть якщо в нас на очах вони роблять дурниці й потім будуть через це страждати.
Якщо людина закрита і рухається за своїм внутрішнім навігатором, то наш вплив ззовні навряд чи щось створить, крім роздратування.
Але коли людина сама попросила допомоги, поради, нашого погляду на ситуацію, то тут ситуація інша. Тут уже людина дає дозвіл на те, щоб ми щось говорили в її ситуацію і вона відкрита слухати.
Раніше я теж страждав на синдром «рятувальника», але мені дуже добре допоміг його позбутися один із моїх учителів. Коли я запропонував йому непрохану допомогу в розвиток його справи, то він подивився на мене і сказав «Дима, не грузи!». Далі він запитав чи розумію я що роблю, коли лізу без запиту з його боку.
Бог, який створив нас, ніколи не втручається в нашу свободу волі, а ми інколи беремо на себе функції і роль крутішу, ніж у Нього. Непомірний рівень гордині та зарозумілості.
Коли ми думаємо, що ми знаємо як «правильно», а інша людина так не робить, то ми намагаємося нав’язати їй свою реальність, хоча вона цього може абсолютно не потребувати. Їй це навіть може шкодити. Адже ми не знаємо, який саме етап еволюції особистості зараз людина проходить.
Тому, напевно, й гуляє досі в народі фраза, що «благими намірами дорога в пекло встелена».
А як ви реагуєте на ситуацію, коли вам без запиту з вашого боку, хочуть заподіяти добро?
Хочете розібратися глибше?
Читати корисно, але життя змінює не читання, а конкретні кроки. За 50 хвилин розмови зазвичай стає зрозуміло, які саме кроки ваші.
Записатися на консультацію
